СВЯТКОВИЙ ПОДАРУНОК
Нарис
Хто читав «Печорські антики» Лєскова, — російського письменника, у якого українська тема посідає дуже поважне місце,— той може собі уявити патріархальний Київ середини минулого століття з його дерев'яними будиночками, «що ліпилися по урвищах над дніпровою кручею», місто, на вулицях якого не диво було побачити чумацьку валку, місто, де єдиним, власне, видом транспорту були однокінні та парокінні візники, що інколи загрузали в калюжах, не гірших за славетну миргородську. Я знав у Києві старого мисливця, що розповідав, як він полював на бекасів там, де нині київська товарна станція. За моєї пам'яті вже не було славетної київської «конки» — незграбної споруди на колесах, що пересувалась по рейках, тягнена худющими шкапами... Але за традицією кияни ще довго називали конкою трамвай («пишеться трамвай, а вимовляється конка»), горді тим, що їх електрична залізниця була першою в Росії (її відкрито 1892 року). А господарем того київського трамвая була бельгійська компанія, — ні царський уряд, ні тогочасні російські капіталісти не здатні були на такі сміливі діла... Молоді наші кияни, певно, не можуть собі навіть уявити своє місто не тільки без тролейбусів та без автобусів, а й без автомобілів. Автомобілі почали з'являтись на київських вулицях, як велике диво, вже за мого юнацтва, до нестями жахаючи візницьких коней... А тепер я мушу докладно розповідати своєму внукові, що воно таке було — візник.
Хто знав дореволюційний Київ, хто — молодший — пам'ятає тільки Київ перед другою світовою війною, хто бачив Київ у руїнах, спричинених цією війною, той не може не милуватись і тим величезним будівництвом, яке за останні роки до невпізнання змінило обличчя столиці Радянської України, і рухливими, барвистими ріками автомашин, що течуть по київських вулицях та майданах, і вигідно обладнаними тролейбусами та автобусами, що дедалі витісняють трамвай, який ще позавчора був для киян заморським дивом, ще вчора — головним видом пересування робітників, службовців, студентства та шкільної молоді, місцевих і приїжджих людей, а сьогодні вже потроху набуває рис музейного експоната...
А місто наше велике, а місто наше росте, а рельєф у ньому такий, що не кожному пішомупішаниці його під силу подолали... І ось кияни на 43ті роковини Жовтня одержують від Радянського уряду, від радянських інженерів, від радянських робітників святковий подарунок — першу дільницю першої черги Київського метрополітену — третього в Радянському Союзі.
Я побував на станціях новобудованого метро, самі вже назви яких багато чого говорять серцю київського патріота: «Дніпро», «Арсенальна», «Хрещатик», «Університет»... На станції «Дніпро» (наземній), як і на інших, кипить, справді кипить, робота. Будівники нового київського чуда зобов'язались виконати своє завдання достроково, і вони своє слово справдять, бо взяли собі на підмогу ту силу, яку звуть героїзмом. Люди працюють з подвоєною, з потроєною енергією, але я не міг не звернути уваги на їх веселі обличчя, на їх осяяні чудовим вогнем очі,— очі цих милих дівчат у спецівках, очі юнаків і чоловіків старшого віку, об'єднаних одним високим поривом...
Художнє оформлення станцій радує своєю простотою і цілеспрямованістю. Барельєф на «Арсенальній» станції воскрешатиме перед пасажирами метро вікопомну епопею боротьби за владу Рад у Києві, яку очолювали робітники «Арсеналу» і якій присвячено стільки картин, поем, віршів, яку натхненно оспівав колись засобами кінематографа Довженко і яку нині оспівують у новоствореній опері композитор Георгій Майборода і поети Андрій Малишко та Олександр Левада.
Не може не тішити ока і серця розумне використання в будівництві метро місцевих українських матеріалів, а в майолікових настінних узорах — елементів української народної творчості. За браком часу я, на жаль, не побував на станції «Вокзальній», де, як кажуть, поглядам прибулих розкриється велична історія України. Таку ідею оформлення можна тільки привітати.
Я милувався Хрещатицькою станцією, як незабаром будуть нею милуватися тисячі місцевих жителів і гостей, що блакитними, блискавично швидкими поїздами проїздитимуть під землею нашого невтомного міста. Але не втаю, що найбільше зачарувала мене станція «Університет». Велична монументальна постать Леніна,— того, з чиїм іменем нерозривно пов'язана радість нинішнього дня і промениста краса завтрашнього... Бюсти Шевченка, Пушкіна, Горького, Франка—геніїв двох братніх народів... Бюсти Ломоносова, Менделєєва, Сковороди і дорогого всім нам Олександра Богомольця, що так дочасно пішов од нас... Гордість за вітчизняну науку, за вітчизняну літературу заповнює серце, коли дивишся на ці талановито виконані скульптури. Мій супутник звернув увагу на книжкові кіоски цієї станції. «Хіба можна уявити собі Університетську станцію без книжок?» — додав він. Я зробив би над собою звіряче насильство, коли б почав тут розводитись про технічну сторону справи, сипати цифрами і напівзрозумілими для мене термінами. На такий гвалтовий вчинок я не зважусь... А сказати слово подяки будівникам Київського метрополітену, всім, од найстаршого до найменшого, сказати спасибі людям, що приносять нам у дні Жовтневих свят такий чудесний подарунок,— це я можу і це я повинен. Це я й роблю.
МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ
5 листопада 1960 p.